Онлайн-фестиваль «Донеччина – історична спадщина кулінарії»

 Слайд 1

Добрий день

Я представляю Родинський професійний ліцей й мені дуже приємно привітати  всіх присутніх з початком роботи  онлайн-фестивалю та побажати успішної роботи. Впевнена, що сьогодні ми обміняєтесь корисною інформацією, отримаємо цікавий досвід.

Слайд 2

 

Я -  викладач історії та правознавства,  педагогічний стаж - 19 років, маю свій власний блог,  уже захистила свій педагогічний досвід,  також видала методичний посібник при навчально-методичному центрі професійно-технічної освіти у Донецькій області.

Педагогічна ідея, над якою працюю, «Впровадження компетентнісного підходу  у вимірі освітнього історичного краєзнавства».

Тобто протягом всієї педдіяльності  щодня займаюся пошуковою дослідницькою роботою. Проводжу дослідження історії Донеччини  шляхом анкетування, опитування свідків описуваних подій, людей різних прошарків суспільства у  повсякденному житті та побуті  різних епох.

Виявилося, що ця тема цікава не тільки мені, як учителю історії, а й  учням, з якими працюю.

 

 

 

 

 

 

Слайд 3

 

У кожної людини є місце, котре вона вважає своїм домом. Тут усе знайомо з раннього дитинства, тут і легше дихається. Не має значення, живемо ми тут чи давно переїхали, образ цих місць завжди у нашому серці. Це місце – наша мала батьківщина, Донеччина. Моє рідне селище. Я поважаю наших простих мешканців, робітників з широкою душею, котрі не тримають каміння за пазухою, вміють працювати й відпочивати. Ці люди не шукають вигоди, не плетуть інтриг. Здебільш ці люди, котрі бажають жити мирно, працювати, ростити дітей.

Ми з вами уособлюємо Донецьку землю. Деякі мріють поїхати жити за кордон, у країни, де рівень життя вищий. Але особисто мені, подобається жити у рідному селищі. Я пишаюся тим, що мій рідний край має багато навчальних закладів й розвинену промисловість. Це означає, що мені немає необхідності кудись виїзджати. Я зумію витримати ці непрості часи саме тут. Саме тут, у рідному селищі я мрію виховувати своїх майбутніх онуків.

Й найголовніше, час усе змінює, та не можна змінити ставлення людини до рідного краю.

 

 

 

 

 

 

 

Слайд 4

Займаючись вивченням історії Покровського району,  дослідила долі різних мешканців. Мені з моїми учнями стало цікаво, що ж змусило мешканців різних, протилежних, регіонів України, переїхати саме на Донбас…І ось результати нашого дослідження. Доля простої дівчини з далекого села на  Полтавщині, котра у 60 – х роках ХХ століття переїхала на Донбас й назавжди пов’язала своє життя з ним.

В процесі дослідження було виявлено, що у селі Світле Покровського району, в родині мешканки села Закревської Людмили Опанасівни зберігається костюм її бабусі – калашниці.

Слайд 5

Цей костюм складався з самотканої льняної підплахти, рукава та горловина якої оздоблені вишивкою, самотканої плахти у крупну клітинку чорного, червоного та білого кольорів, фартуха з чорного пан – бархату, відріз для якого чоловік калашниці, за розповіддю господині костюму, привіз зі столиці. А найголовніший, звісно, головний рушник. Цей костюм, за оцінками етнографів, було виготовлено у середині XIX століття.

Слайд 6

 

Нам стало цікаво, а хто ж така калашниця, й ми продовжили своє дослідження. Ми дізналися, що калашниця – це жінка, яка в українському селі на весілля пекла весільний хліб для молодих. З усього села обиралася одна жінка, яка була щаслива у подружньому житті, яка виростила достойних дітей, була гарною господинею та чепурною. Оскільки вважалося, що в процесі замісу тіста жінка передає свою долю нареченій.  

 

 

Слайд 7

Перед початком роботи калашниця повинна була вмитися, помити руки, покрити голову рушником. Поставити готовий коровай у піч довірялося одруженому чоловікові, який теж повинен був читати молитви. Після випікання коровай оцінювали. Якщо лопне — погана прикмета, якщо підгорить — чоловік буде сварливий. В середині короваю робили невелике поглиблення, куди щільно встановлювали солонку. Відмінністю цього костюму було й те, що голову калашниця  обв’язувала довгим – довгим рушником, края якого звисали на плечі. Бо українська жінка – скромна, достойна, благородна. Ні в якому випадку голова не повинна була бути не прикритою, бо вважалося, якщо виглядає хоч одна волосина на чолі - то жінка розпутна. Тому, перед тим як пекти хліб, голову пов’язували рушником.

Слайд 8

Під час виготовлення хліба калашниця  витирала руки тільки об кінчики цього рушника, що звисали на плечі. Ні в якому випадку не можна було використовувати якусь іншу тряпчину. Потім цей рушник прали, й відкладали до наступного весілля. На селі мала бути тільки одна калашниця.  Наступниця обиралася тільки після смерті попередньої або в разі відмови.

Слайд 9

 

Ще з дитинства Закревська Людмила Опанасівна пам’ятала, як у їхній хаті збиралися жінки, цілий день чаклували на кухні, співали весільних пісень, і врешті - решт з’являлося диво - дивнєє – справжній мистецький витвір, - коровай. Традиційно весільний коровай пекли у четвер або в суботу (п’ятниця – «розвідниця»). На випікання короваю сходилися жінки, кожна з яких була заміжня і щаслива у сімейному житті та мала дітей

 

Слайд 10

Оскільки коровай як би відображав статус майбутньої сімейної пари, то його намагалися зробити не тільки смачним, але і побільше, товстіше.

 Після того, як коровай був готовий, його прикрашали калиною, пшеничними колосками. Це було традиційною прикрасою: по-перше, у ті часи весілля частіше проводилися саме восени в пору врожаю, як раз, коли і калина встигала і пшениця стояла золотистими колосками, по - друге, калина була символом сильної та міцної любові, а пшениця символом добробуту і достатку. 

Слайд 11

І ось молодих зустрічали короваєм, причому частіше їм належало скуштувати коровай саме з середини, що означало зародження нового життя. Саме по собі розподіл весільного короваю символізував втрату невинності нареченої. Після того, як короваєм благословляли молодих, весільний коровай пропонували скуштувати родичам та гостям. 

Гостям негоже було прийти з весілля додому без шматочка весільного короваю, а вже вдома, в родині, його ділили між усіма сімейними, навіть тими, хто не побував на весіллі. Вважалося, що тому, хто покуштує весільний коровай, буде допомагати вдача.

Слайд 12

Прикраси з короваю роздавали присутнім незаміжнім дівчатам, немов побажання також знайти щастя в сімейному житті. 
Дана традиція настільки міцно увійшла в нашу українську культуру, що ми до цих пір зустрічаємо молодих короваєм з традиційними візерунками - прикрасами, благословляємо на багате сімейне життя в любові та злагоді. 

 

 

Слайд 13

Костюм калашниці зберігається у родині як пам'ять про родину, про маленьку батьківщину. Цей костюм та усі речі зі своєї скрині господиня  заповіла своїй онучці.

Й як висновок, зі своєї сім’ї, з родини йде у світ людина і несе в нього своє серце, наповнене добротою і любов’ю.

Саме з родини несе людина у світ правду, чесність, віру, традиції і звички. То ж недарма народне прислів’я каже: «Який кущ, така й хворостина, які батьки, така й дитина».

Слайд 14

Нам відомо, так сталося, що кожна дівчина, ще з дитинства мріє про своє, власне, майбутнє весілля. І подумки, уявляє, яке буде вбрання нареченої, але ж це зараз не актуально. Головне, щоб на власному весіллі були присутні наші, рідні, українські традиції.

Саме зараз, особливо в останній час, молоді люди почати знову прислухатися до власних почуттів. Вони розуміють, що дуже важливо дотримуватися традицій нашого народу, бо наші предки були мудрими людьми.

Слайд 15

Й тому, тема нашого заходу "Донеччина - історична спадщина кулінарії" сьогодні актуальна як ніколи. Чим більше ми будемо знати про традиції свого народу, тим ліпше. Адже це наша культура, яка склалася в Україні віками.    Слайд 16

Й я вважаю, що саме зараз, у таких складних обставинах, ми з вами повинні підіймати, досліджувати історію та традиції нашої Донеччини.

Дякую за увагу. Хочу побажати всім присутнім миру та спокою.  Усе буде Україна!

Година спілкування "Депортація кримськотатарського народу. Історія геноциду"

 Депортація кримських татар 18–20 травня 1944 року - один із найстрашніших прикладів злочинів радянської влади, вчинених нею під час Другої світової війни.

Суспільне Крим розповідає як це відбувалось.

Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. Так, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. Попри те, що представники кримськотатарського народу воювали в лавах Червоної армії і брали активну участь у партизанському русі. 

Кримських татар, що воювали в частинах Червоної армії, після демобілізації також піддали депортації. Звинувачення щодо депортованих народів СРСР були розвінчані самим КДБ СРСР під час перебудови.

10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього “зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу” та “небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу”. Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

11 травня 1944 року було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс “Про кримських татар”. У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів “масового дезертирства” кримських татар не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВС.

Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуду, побутовий інвентар і провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Насправді вдавалося зібрати в середньому 20–30 кілограмів речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою.

Під час головної хвилі депортації виселено близько 200 тисяч кримських татар, для перевезення яких було використано 70 ешелонів.

При переїзді загинули близько 8 тисяч людей, більшість з яких - діти і літні люди. Найпоширеніші причини смерті – спрага і тиф.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула.

За перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих. Серед померлих за перший рік майже половина – діти до 16 років.

Переважну більшість кримських татар перевезли до так званих спецпоселень – оточених воєнізованою охороною, блокпостами і огороджених колючим дротом територій, які скоріше нагадували трудові табори, а не поселення мирних людей. Приїжджі були дешевою робочою силою і їх використовували для праці в колгоспах, радгоспах і на промислових підприємствах.

4 липня 1944 року, НКВС офіційно поінформував Сталіна про те, що спецоперація “переселення кримських татар” завершена.

14 липня 1944 року до Криму дозволили переселитися 51 тисячі людей, переважно росіян. Їм надали для проживання опустілі оселі кримських татар.

Поступово кримським татарам вдалося домогтися розширення своїх прав. Проте неформальна, але від цього не менш сувора заборона на їхнє повернення до Криму, діяла аж до 1989 року.

У 2006 році курултай кримськотатарського народу звернувся до Верховної Ради з проханням визнати депортацію геноцидом. У 2015 році Верховна Рада України визнала депортацію кримськотатарського народу у 1944 році геноцидом. 245 депутатів підтримали відповідне рішення. 18 травня встановлено як День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Окремою поправкою засудили сучасні утиски кримських татар.

Година спілкування До Дня пам'яті та примирення «Не загасити пам'яті вогонь...»