Конкурс есе та малюнків «Я маю ПРАВО на життя»
Історія однієї примари - мого страху за життя
Кожна людина у світі має право на
життя. Неважливо, з якої ти країни, який соціальний статус маєш, якої гендерної
приналежності, орієнтації чи національності. Та, на жаль, деякі люди вважають,
що в них є право на позбавлення життя інших. Для нас, українців, це незаконне
вторгнення росії в Україну. І моя історія починається не з 24 лютого 2022 року,
а з 2014 на Донбасі.
Селище Святогорівка Донецької
області, 2014 рік. У пам’яті закарбувалися телевізійні новини, розмови дорослих
на кухні про війну та перший вибух. За іронією долі це сталося на моє день
народження – 13 червня. Задмухувала святкову свічку у вигляді п’ятірки й через
декілька хвилин пролунав вибух. На вулиці тоді було похмуро і перша думка, що це
- грім. Але це був «град», з якого російські війська обстріляли блокпост
поблизу міста Добропілля, що неподалік від мого селища. Тож спогади з мого дня
народження - це торт у вигляді полуниці, вибух та перша думка про смерть
рідних, на жаль, з’явилася примара - страх…
23 -
24 лютого 2022 року. Майже одинадцять вечора. Пролунав дзвінок на телефон
матусі. Це була її подруга. Вона перша повідомила про можливий початок
вторгнення. Сьома ранку. Прокинулась через телевізійні новини. Це було дивно,
бо у нашій родині ніколи не вмикали новини зранку. Так настав мій ранок 24
лютого. Ранок, який перекреслив усі мої мрії, плани, звичайне підліткове життя.
Якби не цей ранок, то 25 лютого ми з класом поїхали б на каток у м. Дружківку. Влітку відпочивала б у таборі з моїми друзями
з Краматорська, Бахмута, Торецька. Пам’ятаю, як листувалися з другом із табору.
Він з Краматорська і жив поруч з критичною інфраструктурою, у яку зранку
прилетіли російські ракети. Також знайома з Торецька писала про прильоти у
місті. Всі ми були в паніці. Було страшно за їх життя. Просто не могла
повірити, що це сталося знову. Та примара - мій страх-усе наростала, я бачила її
в очах близьких, вона кликала і вдень, і вночі…
14 червня
2022 року. Наступний день після мого дня народження. Як завжди, ми з братом вдома
дивилися мультфільм. На годиннику 16:40, пролунав перший вибух. Ми побігли до
коридору. З невеликим проміжком у часі пролунали й інші п’ять вибухів. Я дуже
боялася за своє життя, за життя моїх рідних, друзів, тварин. Писала повідомлення
своїм друзям про те, як мені страшно, й про те, як я ціную нашу дружбу.
Російські ракети вцілили у місто Добропілля та сусіднє село Вірівку. Дим від
вибухів було видно за кілометри. Гул сирени, чорний дим зі сходу на захід,
телефон розривається від дзвінків, телеграм - канали повідомляють про ситуацію
в Покровському районі – ось така естетика того дня закарбувалася у моїй пам’яті
надовго. Звісно, та примара - почуття страху, уже не полишала мене, я просто
навчилася з нею жити. Інколи тішила себе, що я стала навіть не відчувати страху,
мов би стала дорослішою на десятиліття, але…
19
листопада 2023 року. У той день тато поїхав забирати маму з роботи. Ми
залишилися з братом вдома. Грала на гітарі, брат щось дивився у телефоні. Почула
гул і, миттєво зрозумівши що це, крикнула брату: «Ракета летить!» Після цих
слів пролунав сильний вибух. Таке відчуття, що ракета впала за декілька метрів
від дому. Я, брат та кішка вже за звичкою побігли до коридору. Мені телефонує
тато, каже, що скоро приїде. Він намагався заспокоїти нас. Ми сиділи у
коридорі, і щоб хоч якось відволікти себе та брата, я грала на гітарі пісню
«Вільна». Співала: «Більше не боюсь, я вільна, вільна…». Знаю, що ця пісня ніяк
не стосується теми війни, та в той час вона була потрібна, як ніколи. Слова заспокоювали
мене та давали надію. Тож тепер ця пісня набула нового сенсу для мене. Також
грала Zombie The Cranberries, яка у свій
час зупинила воєнний конфлікт. Чомусь саме ці дві пісні звучали в мене у
голові. Тому тепер, коли я сиджу в коридорі під час обстрілів або ракетної
небезпеки, граю тільки ці дві пісні. Саме вони мене заспокоюють, якби зменшуючи
моє почуття страху, мов би проганячи ту примару… Як пізніше виявилося, ракета влучила
у будинок моєї вчительки з мистецтва. На щастя, вона не постраждала. Її будинок
знаходиться на верхній вулиці. І якщо ракета трохи далі пролетіла б, то
потрапила б у мій будинок. Одна думка про те, що того вечора я не змогла б
більше розплющити очі, побачити маму, тата, брата, що я не змогла б писати
вірші, малювати, ходити по вулиці, спілкуватися...
Неодноразово
чую вибухи. Я вже звикла до війни, і моменти з життя до 24 лютого 2022 року для
мене стали згадкою про кращі часи мого життя. Час від часу уявляю життя, якби
не було війни. Я б їздила у табори, відпочивала б в улюбленому Урзуфі,
відвідала б Святогірську лавру, каталася б на катку в Дружківці, дивилася б з татом
футбол на стадіоні «Донбас Арена», прогулювалася б парком, знаючи, що нічого не
загрожує моєму життю. Та я все ще маю надію, що настануть кращі часи, коли не
боятимусь за своє життя. Бо жодна дитина у світі не повинна страждати від
війни. І якби на мою долю не випало б стати свідком цих історичних подій, то
можливо я б не познайомилася з тією страшною примарою – страхом, що міцно
тримає мене. Тримає так міцно, що іноді не можеш дихати, хочеш, а не вистачає
повітря. Тримає так, що боїшся заснути вночі, постійно переглядаючи новини,
тримаючи завжди поруч телефон. Тримає так, що вже не радієш весняному грому, а
негайно шукаєш безпечне місце та укриття.
Вірю, що в нашій державі до дітей ніколи не
прийде та примара – страх за себе, за рідних, за країну. Бо кожна дитина має
право на вільний розвиток, на піклування, а найголовніше - невід’ємне право на
життя…
Заявка
на участь у Заявка
на участь у ІІ Всеукраїнському конкурсі
есе та малюнків «Я маю ПРАВО на життя»
Назва роботи «Історія однієї примари -
мого страху за життя»
Номінація: есе
Місто (район, селище): Донецька область, Покровський район, селище
Святогорівка
Навчальний заклад: Святогорівська
загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів Добропільської міської ради Донецької
області
Дані про конкурсанта: Бодрова Дар’я Миколаївна, 9 клас Святогорівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів Добропільської міської ради, 14 років,
Дані про керівника: Костенко Яна Андріївна, Святогорівська ЗОШ І – ІІІ
ступенів Добропільської міської ради, учитель історії
Контактні телефони, e-mail:
Я маю право на життя. Також маю право на щасливе, спокійне
дитинство. Але події останніх років змінили життя та ставлення до моїх прав.
Держава – агресор («сусід») жорстоко порушує мої права, намагається забрати їх,
порушує всі існуючі людські закони. Так сталося, що маючи безтурботне
дитинство, люблячих рідних, улюблену шкільну родину, я, в свої 14,5 років,
дізналася, що таке війна. Я дізналася, як щодня суворо порушується міжнародне
законодавство та коїться злочин проти людства.
“Війна” – це слово, яке викликає в мене багато
різних почуттів: біль,
ненависть, страх. Було б добре, якби жодна людина не знала, що це таке. Раніше
про війну читала у підручниках з
історії, чула страшні розповіді від своєї старенької бабусі. Вона розповідала,
як в своєму дитинстві переживала Другу світову війну та голодомор разом зі
своїми рідними. Про те, як вона босоніж втікала з палаючого міста, як раділа
маленькому шматочку хліба. Але це несправедливе випробування, жахіття, яке
відбувається в теперішньому житті. Гинуть тисячі невинних людей, руйнуються
міста, ламаються долі.
Війна
забрала в мене почуття безпеки та спокою. Тепер я знаю, як прокидатися вночі
від вибухів, коли паніка та відчай наповнює все з середини. Постійно присутній
страх втрати близьких, це почуття гірше, ніж турбота за власне життя. Дуже
важко усвідомити, що мене позбавили багатьох можливостей, які були раніше. Але намагаюсь бути сильною, вірити в щасливе
майбутнє, в захисників, які щодня ризикують своїм життям, аби в мене була
можливість навчатися та просто жити.
Настав той час, коли я,
маючи право на проживання в родині з батьками, зрозуміла, що вже не маю й
цього. Рішення щодо евакуації батьки ухвалили спонтанно. На початку квітня 2022
року я, разом з мамою, виїхала до родичів, які мешкають у місті Стрий, а батько
залишився в рідному селищі Донецької області. Пам’ятаю той день, коли на
евакуаційному потязі до Західної України виїжджали з мамою. Пам’ятаю все те горе,
смуток, які причаїлися в очах людей, що
стояли на пероні. У тих, хто евакуювався, у тих, хто проводжав й у тих, хто
проводив евакуацію. Біль, тривогу, сльози вже ніхто не стримував. Коли це рве
душу, це вже не заховаєш. Це настільки справжні почуття…Чомусь відправлення
затягувалося, вже час, а потяг не рухається…А потім над нашим евакуаційним
потягом пролітає ракета, й всі завмерли…Бо ця ракета в одну мить може
перекреслити всі мої права, права всіх тих людей, які намагалися врятувати
рідних. І цій ворожій ракеті не до міжнародного права, не до захисту прав
дітей, вона несе смерть та горе. Але обійшлося, ми чули вибухи, хтось сказав,
що, мабуть, працює ППО. Й у кожного на тій залізничній станції було бажання –
скоріш би потяг рушив, щоб швидше дістатися до безпечного місця. Але всього
декілька місяців тому це була моя Батьківщина, моя рідна Донеччина. Й цей
страх, що тримав наші серця, примушував нас тікати, залишивши тут все рідне.
Спочатку було дуже важко,
ми сумували за рідними, друзями, домівкою, домашніми тваринами. Відбулося занурення в себе, я багато часу проводила в
соцмережах, не бажала спілкуватись чи знайомитись з новими людьми. Але бувало,
що зовсім чужі люди проявляли турботу, цікавилися чи все у мене гаразд… І в
результаті ці люди несподівано стали дуже близькими, бо не були байдужими…
Збільшилось бажання допомагати, ділитися та віддавати. Зрозуміла, що я не контролюю ситуацію, від
мене нічого не залежить. Постійно згадувала, як ми щасливо жили у рідному
селищі. Жалкую, що мало часу приділяла близьким та собі, тому намагаюсь не
відкладати на потім, бо завтра може і не бути. Ось так, я стала старшою, не за
віком, а за зміною свого світогляду. Дуже важко бути в постійному стресі,
тому шукаю наново сенс життя, в книжках,
малюванні та спілкуванні з друзями. Але болить душа за тих людей, які мали ще
жити. Вони мали б бути тут, серед нас, але тепер вони назавжди у наших серцях....
І це знайомі, які не змогли врятуватися. З шкільних уроків я добре запам’ятала
на що я маю право, як людина, як дитина. Але,
вважаю, що ці мої права жорстоко порушуються сучасністю. Звісно, я маю
право на життя, але щодня є небезпека, я вимушена була тікати з рідної домівки,
щоб мати це право. Маю право на безпечні
умови для життя і здорового розвитку, мої рідні все зробити для цього, але
зовнішній ворог порушує мої права. Я маю право на освіту, й я дуже люблю свою
рідну школу. Але я не можу в ній навчатися, бо це небезпечно. Й дуже добре, що
завдяки старанням вчителів це право на освіту в мене не відібрали, я продовжую
навчатися зі своїми однокласниками, але дистанційно.
Ця
війна навчила мене ще більше вірити в людей, цінувати кожен день зробила мене відповідальною. Але, на жаль,
вона навчила мене ще більше ненавидіти наших ворогів. Війна показала, що нема
нічого ціннішого за людські відносини, що життя людини це найголовніше.
Усвідомлення цих речей щодня мотивує мене, краще вчитися, планувати кожен день,
а також вірити в нашу Перемогу. Адже добро завжди перемагає зло. Настане
перемога, зустрінемося з тими, з ким розлучилися, та зможемо спокійно спати. Війна
змінила кожного по-своєму. Цінуймо, що маємо! Ніхто не відніме в мене внутрішнє
почуття свободи й права любити Батьківщину.
Заявка
на участь у Заявка
на участь у ІІ Всеукраїнському конкурсі
есе та малюнків «Я маю ПРАВО на життя»
Назва роботи «Мрія про щасливе життя»
Номінація: есе
Місто (район, селище): Донецька область, Покровський район, смт. Водянське
Навчальний заклад:
Водянська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів №11 Добропільської
міської ради Донецької області
Дані про конкурсанта: Ворона Роксолана Вікторівна, 11 клас Водянської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів №11 Добропільської міської ради, 16 років,
Дані про керівника: Костенко Яна Андріївна, Водянська ЗОШ І – ІІІ ступенів
№11 Добропільської міської ради, учитель історії
Контактні телефони, e-mail:
Заявка
на участь у Заявка
на участь у ІІ Всеукраїнському конкурсі
есе та малюнків «Я маю ПРАВО на життя»
Назва роботи «Історія однієї примари -
мого страху за життя»
Номінація: малюнок
Місто (район, селище):
Донецька область, Покровський район, селище Святогорівка
Навчальний заклад: Святогорівська
загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів Добропільської міської ради Донецької
області
Дані про конкурсанта: Гапонова Анастасія Олександрівна, 9 клас Святогорівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів Добропільської міської ради, 14 років,
Дані про керівника:
Костенко Яна Андріївна, Святогорівська ЗОШ І – ІІІ ступенів Добропільської
міської ради, учитель історії
Контактні телефони,
e-mail:
Заявка
на участь у Заявка
на участь у ІІ Всеукраїнському конкурсі
есе та малюнків «Я маю ПРАВО на життя»
Назва роботи «Збережемо країну»
Номінація: малюнок
Місто (район, селище): Донецька область, Покровський район, смт. Водянське
Навчальний заклад:
Водянська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів №11 Добропільської
міської ради Донецької області
Дані про конкурсанта: Гнилова Ганна Володимирівна, 11 клас Водянської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів №11 Добропільської міської ради, 17 років,
Дані про керівника: Костенко Яна Андріївна, Водянська ЗОШ І – ІІІ ступенів
№11 Добропільської міської ради, учитель історії
Контактні телефони, e-mail:
